І сонце не гріє, і вітер не спить,
Гойда мої думи і душу смутить,
Притулку шукає і в розпачі б’ється,
І з тихого щастя людського сміється…
І дух мій, як вітер осінній, пита:
Де сонце, де правда і долі мета?
Хто світло від зору людського ховає?
Чом дух мій даремно до сонця взиває?!
Ні світла, ні долі… Кругом все мовчить,
І думка не може утихнуть, спочить…
І мало їй місця, і мало простору,
І сліз, і одчаю, і неба для зору!..
1911