Кожен спогад,
Подія
І людина,
Що лишили слід на нашому шляху,
Мають свій запах,
Колір,
Чи артефакт.
Мій перший поцілунок пахне милом “Duru” з виноградом,
І щоразу, коли я чую цей запах,
Я знову повертаюся в холодний весняний Франківськ,
В якому мені завжди п’ятнадцять.
Моє дитинство має темно-зелений колір –
Колір листя каштанів у червні,
Колір трави,
Що островом росла серед нашого двору,
Колір молодих горіхів,
Які ми чавили ногами об асфальт
І по шматочках виколупували з місива шкаралупи,
Колір,
Називати який у грі “Світлофор” вважалося чітерством,
Бо,
Направду,
Мало хто тоді носив щось зелене.
І коли цього вечора,
Вперше за останні вісім років,
Я беру в руки голку,
Я згадую прабабусю.
Згадую, як,
Іще геть малим,
Нанизував для неї нитку
І як вона буркотіла,
Коли я по кілька хвилин не міг влучити в вушко.
Згадую всі ті шкарпетки, що вона зв’язала
І тримала в великій поліетиленовій торбі під ліжком,
У своїй норі в самому кутку хати.
Згадую всі історії
Про її дитинство і юність,
Які вона розповідала по десять,
Двадцять,
Тридцять разів,
Забуваючи, що я їх уже чув.
Згадую, як вона важко шкорбала ногами,
Йдучи зі своєї кімнати до кухні,
І як голосно молилася,
Коли на вулиці гриміло.
Згадую, як вона останні два роки мене не впізнавала,
І щоразу питала бабусю, хто це прийшов,
А та відповідала, сміючись.
Єдине, що я не можу згадати –
Це її похорон.
Мама казала, що йшов дощ,
Як, напевно, має бути на всіх похоронах.
Земля розмокла,
і могилу ледве викопали за дві години.
Над труною тримали парасолю,
І вся родина чекала,
Доки вона ступить за поріг,
Щоб податися в останню подорож.
І тепер я тримаю голку в руках,
Намагаючись влучити в вушко ниткою,
І чую її голос,
Який каже, що я надто повільний.
Я зашиваю все, що планував,
А тоді риюся в шухлядах та шафах,
Аби знайти ще бодай щось діряве.
Я зашиваю всі шкарпетки,
Футболки,
Шорти та рукавиці,
І навіть питаю сусідів, чи в них нема, що залатати –
Аби тільки довше чути цей голос.
А вона, напевно, дивиться на мене
І схвально киває головою,
Оцінюючи мою хазяйновитість.
Або читає свіжі газети у двох парах окулярів,
В’яже нові шкарпетки,
Щоб потім кинути їх у торбу під ліжком,
Чи повільно йде на свою небесну кухню,
Щоб випити кислого молока.
Звичайно, якщо там, де вона зараз, немає грози.
Бо тоді вона молиться.