Глухе, бездушне отупіння
Напало землю. Квіти мруть,
Поля байдужно снігу ждуть,
А хмари висять, як каміння.

Часами вітер надбіжить,
Туман стурбує і розвіє.
Село в долині бовваніє
І п’яним сном дрімає-спить.

Погасло світло. Зачинились
На засув двері. Вірні пси
В солому з вухами зарились,
Лиш блуд блукає по межі.

Лиш стежкою попід плотами
Йде голод — сіл щорічний гість.
Держить в руках мужицьку кість
І грізно зиркає очами.

Блакитне місиво, із іскри весь,
Поставив лапу впоперек рівнини,
І все земне поринуло в рівняння :
Вода — цей світ і потойбіччя вісь,

Клинописом трава. З чавунних ваз,
Розсаджуючи пристрої світанку,
Світи вершилися з амебного відтинку.
“За вухо океан візьму і об’явлюсь,

В клітини вбгавши те, що поза часом,
Щоб коренем нерозділимих чисел,
Глухих початків, первнів без наймення”.

Веселка проступала крізь тумани.
І по стеблині — вогняний канал —
Купали відображення коня.

якщо колись
почуєш
що хтось стукає
тихо у двері
не відкривай
скажи —
мед ще не зібраний
тоді
годуй бджоли
найкращими своїми
споминами
наче квітами

якщо колись
почуєш
що хтось стукає
тихо у двері
не відкривай —
бджоли
відкриють їх квітами

і
заліплять
своїм медом