Шість літ щодня надіятись і ждати,
Шість літ в огні горіть і не згорать,
Удари стріл з руки коханої прийматиІ все прощать!..

Свій біль тяжкий я переміг любов’ю,
Для неї всі образи переміг,
І виспівав тебе, омивши серце кров’ю,Потоком сліз.

Зорій же ти, мій образе пречистий!
В тобі я власну мрію покохав…
Благословен той час великий, урочистий,Як ти повстав!

І ось тепер всім страдникам нещасним
В своїх піснях я образ той несу:
Відбити в душах їх сіянням чистим, яснимЙого красу.

1910

Розжалобилася душа
У смутках непомірних,
Що збулась радості життя,
І що опущена, сама
Йде по полях безмірних.

Йде в пізню осінь. Сніг паде
І в сірій грязі тає.
Ні ту, ні там, ніде, ніде,
Ніхто, нічо її не жде,
Ніхто її не знає.

Довкола неї тишина,
Така, що дзвоном дзвонить,
Така бліда, така німа,
Що в ній нічо, нічо нема,
Лиш смуток сльози ронить.

Лиш з тихим шелестом на шлях
Падуть листочки бідні,
Як той знечев’я вбитий птах…
Падуть зівсім, зівсім отак
Надій листки послідні.

(1902)