Крейда,
Якою ми малювали на асфальті,
Швидко стерлася.
Дерева,
Де ховалися наші пожитки,
Підрізали комунальники.
На підвальних сходах залили новий цемент,
І наші відбитки на них —
Ті, які ми вважали чимось вічним,
Чимось,
Що будуть бачити наступні покоління,
Думаючи про те, хто їх залишив —
Зникли під сірими пластами часу.
Бура земля двору,
обрамленого шістьма хрущовками,
давно загубила наші сліди.
Луна від нашого сміху і голосів наших батьків,
Що кликали нас обідати чи спати,
Ще трішки політала
Між розігрітими сонцем стінами будинків,
Сподіваючись, що ми повернемося,
А тоді здалася і стихла.
Бо ми не повернулися.
І навіть тоді,
Коли нам вдається знову зібратися разом —
Коли ми ступаємо на цю землю,
Ідемо по цьому асфальту,
Сидимо на лавці під під’їздом
І з сумними усмішками згадуємо минулі часи,
Ми, насправді, не тут.
І двір знає це.
Літніми вечорами,
Коли хлопці в спортивках,
які були тут у часи нашого дитинства
І лишаться в дні нашої старості,
Сідають на лавочки і лузають насіння,
А діти заполонюють гральний майданчик,
Бігають по шинах
Крутяться,
Гойдаються,
Граються у війну,
Чи стукають м’ячем
У стіну трансформаторної будки,
Двір обіймає їх своїми деревами,
Підстеляє свою траву, захищаючи від падінь,
Гладить волосся теплим вітром
І усміхається.
Але восени,
Коли на листя наповзає густа іржа,
А єдиний ліхтар
Скрипить під настирним вітром,
Двір,
Оповитий порожніми сутінками,
Згадує тих,
Хто колись ходив його стежками,
Бігав по його траві,
Копався у його землі в пошуках скарбів,
Зустрічав із ним літо,
Вилазив на його дерева,
Встрягав у перші бійки в його закутках
І допізна засиджувався на його лавочках.
Він згадує нас,
Своїх дітей.
Де б ми в ці миті не були.
(2017)