О, бідний, бідний краю мій!Як мало маєш ти надій;
Але й вони одна по одній — все зникають.Твої найкращії синиАбо живуть для чужини,
Або як вірні, то не живши помирають.Нема добра з дітей твоїх:Дарма благі заміри їх,
Бо наче фатум злий нависнув над тобою.І тих, хто вірним був би ввік,Він наче загодя прирік
На скору смерть без боротьби, без бою,Щоб не лишився ні один,Хто б захотів твоїх руїн,
Хто б захотів тебе з занепаду підняти;Хто б щиру працю положив,Не боячися ворогів
І не ждучи за подвіг благородний плати!..Ох! Не багацько тих у нас,В кого святий огонь не згас
І в серці жевріє незрадливе кохання!Чи вже ж і той огонь горить,Щоб тільки блиснути на мить
І освітить собі хвилину погасання?!І смерть бере в нас силоміцьЇх щирість думки й серця міць;
І, замість подвигів, — їх доля — домовина!..А ми, вже поховавши їхТа придивившись до живих,
Дізнаємо, кого втеряла Україна!!!

2 липня 1891

Я ще не старий, а вже мрії хлоп’ячі
нагадую радо, мов дід…
Де ділись ті пориви щирі, гарячі,
та віра недосвідних літ?

Вертаюсь думками, утомлений світом,
у давню кімнату мою,
вітаю убогу сердешним привітом,
як тихий куток у раю.

На столику світить недогарок свічки,
над книжкою я у думках
у тиху годину вже пізньої нічки
живу в українських степах.

Веселий, гуляю собі на воронім,
дорога — степові квітки,
шаблюка при боці, в жупані червонім,
широкі, як степ, всі думки.

Шумлять очерети, і стогне могила,
і вітер гуде по ярах;
на гробі козацькім калина зацвіла,
під нею дівчина в сльозах…

А я поспішаю на Січ-Запорожже
до гурту моїх козаків:
підемо на турка, щасти нам, наш Боже,
з тюрем визволяти братів!..

А нині… ті думи, ті мрії чудові,
що серце втішали колись,
затихли, як птахи в осінній дуброві,
туманом уже розплились.

Вже славний козак у степу не співає,
нема вже рожевих надій,
душа у буденній журбі заниває,
їй жалко утрачених мрій.

Де віра кріпила завзяття, бувало,
там повно розпуки, невдач,
надії на ділі так мало, так мало,
і серце задавлює плач.

І тільки часами ще мрії хлоп’ячі
нагадую радо, мов дід…
Де ділись ті пориви щирі, гарячі,
та віра недосвідних літ?..

Тече вода в синє море,
Та не витікає;
Шука козак свою долю,
А долі немає.
Пішов козак світ за очі;
Грає синє море,
Грає серце козацькеє,
А думка говорить:
«Куди ти йдеш, не спитавшись?
На кого покинув
Батька, неньку старенькую,
Молоду дівчину?
На чужині не ті люде,—
Тяжко з ними жити!
Ні з ким буде поплакати,
Ні поговорити».
Сидить козак на тім боці,—
Грає синє море.
Думав, доля зустрінеться,—
Спіткалося горе.
А журавлі летять собі
Додому ключами.
Плаче козак — шляхи биті
Заросли тернами.

[1838, С.-Петербург]

Як  ранок  осипле  квіточки  росою,
А  між  очеретом  вітрець  подихає,
Прислухайся  тільки,  чуєш:  над  водою
Мов  щось  потаємне  голосно  співає.
То  не  соловейки  налетіли  в  лози,
Піднявшись  угору,  не  чайки  кигичуть:
А  в  тій  пісні  чуєш  і  радість  і  сльози,
Мовби  твою  душу  якісь  душі  кличуть.
А  нема  нікого…  Очерети  гнуться,
В  зеленім  лататті  маківки  біліють,
Понад  маківками  метелики  в’ються
І  скрізь  проти  сонця  ясно  голубіють.
І  як  придивиться,  то  між  маківками,
Попід  тим  легеньким  вранішнім  туманом,
Щось  мов  виглядає  очима-зірками,
Колишеться  стиха  тонким,  гнучким  станом.
Оце  ж  то  та  думка,  що  душу  тривожить,
Як  гляне  у  серце,  –  мовби  рай  укине,  –
Й  поки  тії  пісні  співака  не  зложить,
То  поти  він  світом  нудить,  поти  гине.