діти ростуть.
не знаючи ані страху, ані своїх батьків.
коли війна забирає все — вона залишає гнів.
він осідає в їх рюкзаках, на самому дні кишень.
світ бачить, як вчаться цілитись ті, кого ставили за мішень.
діти невчасно здають диктант і ходять щодня у тир.
шукають зарубки таких, як вони, на стінах розбитих квартир.
складають прописи та книжки на стику світів та мов.
діти знають: коли починається обстріл, їх береже любов.
вона готує сніданок вранці, приводить їх на вокзал;
вона говорить їм ті слова, які ніхто не казав;
вона заплітає їм колоски і ставить прямий удар,
кладе під подушку шоколад або нашивку “айдар”.
і діти виходять гуляти на двір — воїни й бунтарі.
пунктирні лінії червоніють, малюючи цвинтарі.
мертва земля холодить долоні, ніхто не розводить військ.
і там, де залишились їх батьки, мчать поїзди на мінськ.