сподіваюся, куля нікого із нас не помітить:
ні цих порухів тихих, ні запаху крові в повітрі.
сніг червоний – липкий – білий пульс у гілляччя намацує.
розстріляли ліхтар, та крізь нього просвічує місяць –
знак, що можна лишатись, а отже, нічого не бійся:
ні стривожених сурм, ні ворожої авіації, –
каже матір чиясь. ці слова безнадійно холодні,
бо спростилося все до залізної бруньки у скроні,
бо поділено дім на підземний, земний і небесний.
тут за вікнами смерть обирає дзвінких і красивих,
та сміється лукаво, коли плаче матір над сином,
бо людський син навряд чи воскресне.
сніг весняний летить, де співає скривавлений вітер
про гонитву, що мала скінчитися разом із квітнем
ув одному із міст, де уже не існує печалі:
там тепер стільки квітів, що легко втопитись у квітах.
віриш, боже, я більше нічого не можу робити,
окрім обліку слів. але їх весь час не вистачає.