Бачиш усе чітко саме тут, серед чорного диму.
Небо проламує скіпетр імперії, що помирає,
цілячи наостанок у найдорожче,
у найбеззахисніше:
напис “діти” — як буквальна позначка мішені.
Цілить у пам’ять. Вона між нас, всюдисуща.
Ми її з рук у руки дбайливо передаємо,
вигріваємо за пазухою дорожньої куртки,
нашу змарнілу, запилену, теплу пам’ять.
В ній — всі доми і вазони, книжки і красиві речі,
в ній — всі стрінуті люди, їхні біль і радість.
Закриваємо тілом пам’ять від обстрілів. І видихаємо,
коли неушкодженою з’являється з-під завалів.
Ми несемо їй їсти в надщербленій мисці
до укриття, де обійнялись минуле з майбутнім.
Заколисуємо під витття сирен, а коли розвидниться,
випустимо поміж висадженими крокусами.
Бачиш усе чітко, відчуваєш цю незникомість.
Не роз’єднають цих рук, голосів суцвіття;
Не розірвуть ланцюга наших сполучень,
Не розіб’ють залізного купола віри.
Бахкає скіпетр об небо
і кришиться.
Ще гучніше
бахкає,
бахкає
спільне серцебиття.
21.03.2022