__Ігорю Римаруку__
Мені здалося, що я його
на секунду побачив,
він сутулячись, підняв комір чорного шкіряного плаща,
поспіхом переходячи дорогу,
за ним шаруділо листя,
немов утомлений вертеп,
в парку на літніх терасах усе ще сиділо товариство,
сподіваючись протриматися в холоднечі в очікуванні бабиного літа,
десь там його і проводжала діва-обида у міні-спідниці із бейджиком офіціантки
та ще якісь недоладні внутрішні нічні голоси
зблиск його таємничих окулярів був схожий на чорнобривці,
для кого вони одцвіли і відбулися тієї осені?
для запізнілих метеликів? чи для його ще ненаписаних віршів?
поглядом зафіксував, що горішні вікна без світла, мов чорнокрилі тюльпани,
переходячи по світлу прижухлому підпільних виступів початку 80-х,
обличчя глядачів, що нагадували тепер розкидані пазли
поміж метафізикою відірваних сторінок старих календарів, –
все це раптово і хаотично піднялося в повітрі
в забороненому місці під колеса авто перелетів листок, схожий на серце,
перемежувавши велике асфальтове дерево,
перемежувавши струмок тріщин,
пробігши над чимось більш зрозумілим,
аніж це життя