Коли Анна з’явилася в цьому місті,
прибула до когось на зимове свято
і, мов королева, ішла по вечірці,
немов по алеї, відчула раптом
знайомий парфумний запах.
І вона оглянулася як на вибух.
І пірнула миттєво в палкі обійми.
Схопила за руку так сильно, що видих
її заховався. А тихо віяв
за вікнами сніг лапатий.
Опівнічна столиця, таксі, дорога
до готелю, і, щиро раді,
вони на балконі, забута волога
в очах: “Після всього — він поряд, справді!
Антоне, тепер — надовго?”.
Поспішати не прагнули день і втома,
та і сон не барився в гості.
В готельному номері — все ще не вдома,
та в ванній удвох — неймовірно просто.
… Приховує простір дещо:
у самотньому номері аж до ранку
(з нами марення грають строго),
крім Анни самої та винної пляшки,
нікого, — авжеж! — не було нікого.
Для видиху — вдале місце.
8.II.23