Печальні вогні безголосого міста…
Антон оминає його щосили.
І скільки минуло ночей і весен,
та щойно стається нова поїздка,
він робить не те, що вона просила.
Просила вона: “Оминай між літами,
не дивись на терени моїх околиць.
Будь ласка, Антоне, живи щасливо,
не варто ніколи мене вітати —
контакти зі мною тебе розгоять”.
Він погляд притишений зводить прямо,
мов хоче промовити щось до неї.
Бринить в окулярах вогнів намисто.
Антон — на мості об’їзного шляху.
До дому її — кілометрів дев’ять.
І знає, що там, за границею звісток,
тінистим провулком, нічним проспектом,
ймовірно, крокує в цю мить додому
людина, заради якої — звісно! —
четверту весну він живе секретно.
Ах, скільки самотності в цім намисті,
яке знеобрамлює шлях Антонів.
І траса шумить, і трава з галявин.
Лишається тихо в машину сісти
та мчати подалі від Анни й болі.
11.XI.22