За пів кварталу до осені
сонцево вологі хмариння
клубочуться так непрошено:
їх подих стає блукальцем,
цей подих, облитий днями.
Кілька зупинок до осені.
Ці двоє поспішно покинуть
вагон електрички сонними.
Пустує перон ранковий,
неначебто шум колиски.
Годі живити займенники.
Дороги пашіють архівами.
Це час проростання імені.
Це час грозовіння завтра.
Гримить наостанок літо.
Анна назвалась в честь матері.
Антон обережно до неї:
“Вітаю тебе з народженням.
Ми вижили. Все спочатку
в сімнадцять і двадцять років.
Далі що буде — годинники,
крихкі циферблати повторення.
А нам головне — це вижити.
Тривалість сирен — у поміч.
Рахуй перед сном удари”.
12.VIII.22