а наступного сина свого називає гнів
у наплічник йому вкладає уламки миру
через двері в сусідську глуху наче ліс квартиру
скачуть відблиски світла чи то голоси вогнів
повні жмені ключів а на виході морок дим
і здригнеться рука й ключі закричать як дзвони
вже засіяно зуби дракона то ж вийдуть воїни
і стіна сколихнеться і мовчки піде за ним
що він взяв у дорогу розкришені десь на дні
білі голуби з хлібного м’якуша слово тіло
у долоньці дитини затиснені квіти й стріли
наконечники гострі а пелюстки крижані
вже не смішно не страшно залізо вогонь проїв
він зриваючи петлі усі відчиняє двері
це межа неповернення і по воді затвердлій
тупотітимуть ноги наступних її синів
2014