День, коли вікна відчинимо
і побачимо сонце,
що золотавим порохом
заливає будинки.
Все, що позаду,
промайнуло, як один вечір,
кольоровий, п’янкий,–
спалахи світла і музика
темними тінями лягали на очі,
заплющені в коханні,
але бачиш –
минула ніч,
минула розгубленість,
і ми прокинулися –
місто світилося,
омите ранковим дощем.
Горді обличчя друзів,
тих найближчих і втрачених з часом,
нині –
наче з золота вирізьблені
різкими лініями цього літа палкого.
Так раптово торкнулося нас
щемливе відчуття рідного
по крові, по духу, по силі.
Бачиш, мовчимо перед цим днем,
коли наші руки зустрілись
і ми відчули себе єдністю.