Осінь — відкинувши золото,
безброва, бездонна, як ніч.
Це лиш залопóтіло листя,
це лише колись.

Блакитними крихтами кришиться
небо між хмарами птиць.
Спати статуям зарано —
ще захід горить.

Гілками голос мнеться —
чавунна мати йде.
Безмежними хвилями котиться
чорна, безброва ніч.

Над лугом хмари кучеряві,
як вівці, що пасе їх місяць.
Ростуть дівчата, наче трави,
на втіху хлопцям і гульвісам.

Воли рогами сонце колють,
аж з нього кров тече багряна.
Зачервонились трави в полю —
це захід куриться, мов рана.

23 квітня 1935

Збігають дні, й нічого вже не треба.
Струхлявіли бажання, мов колоди.
Сокирами — все ближче — з бганок літа —
Мисливці люті — й на всі кутні — дрібно.

Ще око вирізняє куби, ромби,
Що укладаються драбинками мелодій.
Душа — потойбік неладу і ладу.
Та плівка — тоншає — й водночас, ніби грубне.

Єдине слово — й за стіну — потроху.
Й немає ані радости, ні страху,
Лиш перебої серця невеличкі

Від шерехів, що — зламані гіллячки,
Маленьких втіх пригаслий привілей
У колі, куди всесвіт проваливсь.