Я заберу тебе зі собою, моя золотосерда провино,
одягну тебе у сорочку шовкову,
загорну в колискову.
Дам тобі квітку шпичасту в губи —
знаю, ти мене полюбиш.
Будеш зі мною, моя провино, як моя половина.
Наші обличчя порожні, немов їх шматиною мокрою стерли.
Ми з тобою, як дві сестриці,
у спинах — залізні спиці.
Одяг строкатий покинемо коло хати,
річка буде нас колихати.
Вийдемо: краплі — як перли. Не живі і не вмерлі.
Ляжемо попід край — і нападе вовчий голод на тебе.
Їстимеш яблука биті й мої зап’ястя,
стільки там того щастя.
Швидко ростимеш, немов у діжі тісто.
Їстимеш, доки буде що їсти.
Серце видобувай з-під ребер, нічим не гребуй.
Скоро не стане поживи, будеш сотати краплі останні.
Рота кавун розтятий, а над ним — оси:
сестро-провино, ось ти яка, ось ти.
Стрічка шовкова, сорочка потемки шита.
Вдосвіта виманю тебе в жито.
Серпик золочений, звук гортанний. Хай вона перестане.
2019