Вперше чую, як мама плаче,
у телефоні.
Мама — моя стійка і сонячна квітка,
кавказька красуня, у свої шістдесят вісім.
Тиха гавань і цитадель — у ній.
Мама — людське втілення десяти заповідей,
розрада, опора для ближнього.
Як можуть люди чинити таке з людьми?
Як це можливо?
Як їх не проковтне земля,
цих виродків,
не заштовхне назад у своє черево?
Як їх не вдарить блискавка?
Варвар тхне перегаром і гнилизною,
роздирає горло нового дня брудними,
загребущими пальцями.
Ламає кістки, з насолодою вигублює
усе живе,
в ритуальному екстазі самознищення.
Мамо, квітко моя, не плач.
Ти ще побачиш, як їх поглине морок,
як тимчасово підміняє Христа
суворий бог Старого заповіту.
25.04.2022