У муках болю, в борні за долю
Вона іде!
Вона іде і дуків буде:
«Вставайте, дуки, закуті люде
На вас ідуть!..»
То помста неба, їм волі треба,
Їм хліба дай!
Здригніться ж, дуки, тружденні руки
До вас здійнялись і простяглися,
Загримів спів:
«Гей, смерть сваволі, жадана Воле,
Звелич рабів!!!»

Мені ти більш незнаний від самбору,
Незнаний, наче днина на Венері.
Не входжу в твою душу — це в Сагару,
Це в порожню, де замовкають ліри.
Одній людині друга є рівняння:
Розв’язана, не має ясних мітів.
Твої думки лишаю я востаннє
Незбирані, бо квіти кращі в лісі.
Якщо не можна обіймати вітру,
Я легко обіймаю — твоя воля
Летить, немов літак, у тайну вічну.
Любовний спокій — це вага на болі.
Тому звільняю, щоб тримати далі.
Мандрують зорі, та мені ще сталі.