На сковорідці — будні — мудрагелі
І ті, що в злі — надхнення і звитягу.
І пасма гір, і ніжні крихти втіхи,
І світ, як дерево — на вітрі — голе.
Всі віддалі — з колиски — до могили —
На маратонський біг — один єдиний стогін.
Прозорість ? А чи просто наступ туги,
Де від життя — надкушений рогалик ?
Лишилися позаду світла й багна,
Усі скарби. Ще тільки зір убогий —
На тих рівнинах, де лиш смерти шпатель :
Самі стежки, й на жодну — не ступити.
Та вже нутро, — повз трупний дух мари, —
В осяяння, як в проливний смарагд.