Співає сонце: «Слава в вишніх!»
Весняний день в теплі умлів.
Буяє на розквітлих вишнях
Солодке молоко землі.

Знов знаю — сонце сльози витре,
Весна покличе вдалечінь.
Чому ж рида бандура вітру?
Чому ж від хмар холодна тінь?

Чому ж так солодко до болю —
Молитись, плакати, радіть?
Все сниться, сниться рідне поле,
Юнацтва незабутня мить.

Все сниться молоко на вишнях.
Та не на цих, а тих, що там,—
Де рідне сонце славу в вишніх
Співа полишеним степам.

В загравах лун виходять ранки з нетрів ночі
плямами багрів
трояндять зломи пошарпаних нам персами землі примар
сонце в хомуті блідих брудних хмар
тягне перед собою плуги вкруг
за плугом плуг
повз гори повз луг
за скибами скиби
і борозди і рови
труться об землю триби
сонця о чоло як в крови
а як робітник в блузі наче
блиск пожеж
втомлений лоб обмотує шматами вечірніх тіней
піт
на
піль
безмеж
весна запліднена дотиками сонця
лягає на чернозем порізаний поритий
і зітхає криком чорних скиб
о як важко родити

Весна, весна!
Листям зелена, квітами рясна,
Усміхнена, весела, голосна.

Кинь тугу, кинь!
Лиши у хаті сірі думи,
А сам, як ці весняні шуми,
Як вітер полем, линь,
Ген-ген на неба край,
Ген-ген у тую синь,
Там твоя мрія золота, твій рай!
Що злого перебув — забудь,
Що доброго — згадай,
Благослови, не проклинай,
Веселим будь,
Іде весна, йде май,
Кинь тугу, кинь!

26.ІІ.1919

Розцвітає весна божа,
Змінились морози,
Все дерево набростилось,
Розвилися лози.

Скрізь, де глянеш, гарно в полі, –
Радість після горя;
І вже птиця веселенько
Летить із-за моря.

Світить сонце в чистім небі,
Уже живе гріє,
То і небо скрізь, як глянеш, –
Ясно голубіє…

Так весело, хоч є думка,
Що осінню знову
Вітер буйни й розквічає
Байрак і діброву.

Але осінь ще далеко,
Нехай все й пов’яне,
Уп’ять прийде весна божа,
Все радісніш стане.

Тільки я щось дуже смутно
Дивлюсь на сю весну…
Все оживе, а я, бідний,
Серцем не воскресну…

Взяли його розірвали, –
Воно застогнало…
Чують люде та і кажуть,
Щоб воно мовчало.

Задушили його сльози, –
Вже більше не плаче:
Мовчить, тільки глухо болить
Серденько козаче…

І жде води цілющої,
А на те похоже,
Що вже йому на сім світі
Ніхто не поможе.

Цвіте весна, шумлять води,
Тече річка логом,
А я собі дивлюсь мовчки
Та думаю: “З богом!”

Уже ж мені з моїм горем
Та не розлучатись,
Моїм думкам, як сім квіткам,
Та не розпускатись.

Тільки й щастя, що подумать:
Прилинуть морози,
Здавлять душу молодецьку
І висушать сльози…

Аж тут доля де озьметься
Та й словами каже:
“Хто вродився нещасливим,
То так і поляже”.

А я кажу своїй долі:
“Тебе не шаную,
Бо смерть моя ходить близько,
Я серденьком чую…

А як з нею побачимось,
Душа горя збуде –
Тоді, доле, бог з тобою,
А буде, що буде”.

Тече весна, й бадьорі сажотруси,
мов щиглі, на дахах, і мла зелена.
Дівчина, що кохає полісмена,
співа на площі, де їй серце вкрав,
а капельмайстер кучерявих авт
тримає в білих рукавичках кусень
сонця.

Тече весна, й балончики зелені,
немов букети перших мрій хлоп’ячих,
колишуться й виплигують із жмені
хлопчини,
що за ними тихо плаче.

Бояться діти чорних сажотрусів,
за гудзики тримаються завзято,
і день зелені тіні в серце трусить,
і клоняться йому кущі півоній
в червоних латах.

Не іскри пелехаті і не квіти
з рожевих пін, розхлюпаних ногою,
метелики, мов пил, спливають роєм
в калюжі сонця, де купають крила,
аж сажа золота усіх прикрила.
Від них, як від веселки іскор, світить
зелений кіш весни.

За десять сотиків рябий балончик,
мов юна мрія, смілий і яскравий,
втекти забаг із щиглями на сонце,
крилату мудрість вітру барвно славить.

Дівчина з оберемком мокрих рож
співає, мов зозуля, тужно й палко,
й над каруселями летючих площ,
мов синє срібло, полісменська палка.

Земля
витягає тепло
з сонця,
як птах
хробака
з землі,
ґрунт
белькоче
тихенько,
п’ючи
вчорашній дощ,
мов немовля,
щасливе
в колисці,
я
викликаю в собі
радість,
мов піт,
бігаючи
по цих м’яких горбах,
тренуючись
до Бостону.