тягнеш часу золоте руно
сонно спиняючись на перехрестях
повз кожну з усіх легендарних бестій
ніби герої володаря перснів
на шляху до найдальших таємних основ
і нестійко торочиться краю обірвана нитка
потягни і не вивудиш ані сенсу ні коропа
тільки золотом зблисне і зникне на глибині
не додасться земного, а тільки відніметься
що кому з болю чужого — ні сили ні користі.
космічний приплив змиває небесні сузір’я
якщо Ти є, дай впізнати своїх у заглушеному ефірі
коли втрати виточують світ до сірості цвілі
горло тривоги стомлено воду п’є,
сутінкову печаль пожирають вечірні звірі.
ми тримаємо чорний кордон ненависті і зневіри
і любові, що неодмінно візьме своє