Хлопчик із іграшкових кубиків будує місто.
Бачу його шпилі нашорошені, дахи зелені.
Бачу його задушливі лози, що тримають вись,
бачу людей, що ріжуть ці лози й не чують лементу.
Люди, зодягнені у шкіряні фартухи й рукавиці,
люди, звиклі змітати все, що їм на заваді.
Хлопчик вгорі підпирає підборіддя правицею;
він вже знає ім’я цього міста, але не називає.
Тільки огортає його рапсовими полями
– жадібною периною досконалого візерунку.
Лози кричать. Лінія горизонту ламана –
вишукана кардіограма їхнього крику.
Хлопчик поки не втручається, спостерігає,
зводить мости над рікою, схожі на німби.
Гравію кулі тріщать під його ногами,
іскри викрешуються – й люди біжать за ними.
Він їм поставить з червоного каменю вежу,
він покладе на вершину кулю криштальну –
знак того, що вони самі собі не належать,
вірний оберіг від їхнього власного шалу.
Ріжуть лозу, а вона підповзає чимдалі вище.
Лагідно обплітає кришталь і вростає в нього.
Куля впаде –
й каменя на камені не залишить.
Хлопчик піде, відштовхнувши її ногою.
2014