Як добре там гукати між горбами,
Купати ноги в гущі мокрих трав !
Щасливий, хто не сіяв, не орав,
І лиш дзьобенку наповняв грибами.

Минали дні, як по ріці дараби;
Женці скосили наш ланок вівса,
То й Буковина спалахнула вся
В пожарах бука, міднолисті граба.

Вночі лягала золота імла,
(Бо на червінці небо в нас багате),
І про нову нам снилося прогульку.

А десь, у нетрях, папороть цвіла,
І зорі гей ! кресали об Карпати,
Щоб запалити Довбушеву люльку.

В рожевій куряві дорога,
Рожеві села в далині…
О, як дзвінко, голоснорого
Ти відкликаєшся мені!

Ще вітряки — як на долоні,
Твої крилаті вітряки,
Та наче п’яні наші коні,—
Борзокопитнії такі…

Летіте, голуби ви сизі,
Переганяй верству верства,
Бо я везу отут у книзі
Дорогоцінного листа!

Дорога рівна така, гладка…
Мигнули Тесова хатки,
Й не зоглядівся, коли Садки
Свої розкинули садки.

… І от я сам на ціле поле,
З твоїм листом нарешті сам,
Лише пшениці наоколо
Про щось нашептують житам.

Лише хліба, хліба доспілі,
Та місяць сріблом оплива…
І задзвеніли твої милі,
Твої хорошії слова.

І заспівали твої строфи…
Той незабутній перший спів!..
Не передати ані трохи,
Як безбережно я радів!

Не передать, яка щаслива,
Яка то гарна була мить, —
Лише хліба своїм приливом
Могли б про неї прошуміть!—

Лише пшениці ті безкраї,
Лише ті давнії жита…
Та місяць міг би ще засяять
Про тебе, хвиле золота!
.  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .
Далекий вечоре рожевий,
Пшениці місячні, ясні,
Куди запалися ви, де ви,
Чому згадалися мені?

Прага, 1925

Я пригадую зелені
Гори й хатку лісника,
І барвистії жоржини,
Й співи Жонкові шалені,
Де спить папороть струнка…
Ой шумує, не вгаває
Ліс тепер на горах тих,
А про нас уже й не дума…
Мій же люд в снігах блукає,
Снів шукає золотих…

Колись давно, темної літньої ночі,
блискавка дивилася на мене
через вікна спальні,
наче страхіття, наче мандрований мрець
з полум’яними очима.
Й я, дитиною, тремтіла на ліжку
і мало не вмерла із страху.

Але пізніше, коли я мала тринадцять років,
одної темної літньої ночі,
блискавка сіла коло мого ліжка,
на крісло моєї прабаби,
і стала читати мені казки.

Її довгі спідниці мене сліплять.
На пальці вона носить прадавній
жовтий діямант.
Вона мені дає свіжу гілку калини
і білу тигрицю,
каже “Многая літа!”
і цілує мене.

На стіні спальні висить
велике бароккове дзеркало із срібла,
в якім я бачу дні своєї душі,
і дні всіх моїх споминів,
і всі мої ясні страхи,
і всіх моїх полум’яних ангелів,
і всіх товаришів незабутих снів.

Многая літа!
Це моя доля — бути коханкою блискавки.
Це моя доля — бути блискавкою
і сліпити себе, щоб бачити.