Сонце цілує в обличчя. Хочеться зберегти
нам на потім хоча б ковток цієї висоти
голубої. Червленого листя звіриний спів,
лози дикого винограду, що вибухають з дахів.
Ми, здавалося б, незникомі, і ніхто після нас
не ділитиме навпіл жовті груші замість причасть,
не прощатиме навзаєм, обіймаючи цілий світ,
щоби пелюстки не опали із закляклих суцвіть.
Порухом крил зеленої бабки, помахом вій,
іграшкою, кимось полишеною у траві,
зграєю опеньків, що виклюнулись на пнях, —
свідчить новий день про себе кожною із появ.
Скільки тягнути, щоб зрозуміти, що нитка міцна?
Ніжність — це линва, яка не дає випасти з човна.
Стільки скарбів ти, серце, поміж долонь зібрав.
Часу немає не вірити, просто немає права.
2018