Слідкуй, охоронцю, дивись, як тіні співають
на уцілілій стіні останній свій кант –
протяжні їх голоси, найтоншої гілки дискант.
І усміх – із яких глибин – серпиком угорі повис.
Слідкуй, на уцілілій іще стіні розповзаються тріщини, як вужі, мов тракти, як схеми метро. Парсуни у рамах намацують дно, і водними знаками проступають їх імена, на мить, а далі пригубить пітьма.
З кімнати в кімнату, із камери в камеру, ці люди, що йдуть караванами, загублені, знайдені,
чинні – веселі й жаскі безпричинно –
в них дому й на камінь нема.
І поки зима грає білими, у мулі згорнулося зерня,
що виросте лілією. І ти прочитаєш її ім’я.
Як анаграму, з початком, але без кінця.
(с) 2019