Рухомий вогонь

Простирадло, нагріте за вечір випарами ріки, пошарпане потрійним
ножем сліду; щось переслідувало нас — зламана гілка,
куряча кров — цілу дорогу. Пам’ятаєш, коли ти вперше відчула страх?
Зірка, здавалося, світить зсередини, з-під нам’ятого брезенту, з дна
того сміттєвого озера, чиї джерела ми необережно відкрили.
Раз і два, можна не рахувати, ти вже спиш, впасована у півколо намету,
а далі — у неправильний багатокутник кар’єру, забувши про велосипед,
що мокне під дощем.
Рухомий вогонь, Lauffeuer, так міг би називатися міжконтинентальний експрес,
чи якась міжнародна розвідувальна операція, але чомусь тут,
на краю обжитої частини Европи, це слово повертається, як пароль,
блищить по наелектризованих мокрих рейках, спалахує двічі у темній будці
обхідника. Хтось прокинувся там?
Скільки ще знаків нам потрібно, щоб ми повернули назад?
Через густий дощ, певно, не скористаємося запрошенням пропахлих глиною
і будзом пастухів з долини,
так і залишимось тут, серед спалахів, від яких полотно просвічує кожною ниткою.
Спинена й охолола кров лишає по собі вулканічні русла, спалені трави; ми
ще трохи на плаву, а потім — уже завжди на плаву, непотопленні, як злива,
стоїмо під щільно оточеним небом, звідки чути щось крізь захриплий мегафон, як
з місця катастрофи. Хтось ув’язнений у перекинутому вагоні?
Ріка десь зірвала міст, по якому їхав автобус з переможеною футбольною командою?
На цю годину новин більше немає, надходять туманні чутки. Проте
непідписаним можна знехтувати.
Невикористане світло повернеться назад, на невідому тобі адресу.
На світанку я йду на берег шукати забутий тобою купальник, момент запізнілої,
та ще й дуже сумнівної близькості. Велосипед лежить там, де слід,
политий, пророслий відблисками. Все працює у заданому ритмі:
дихання ріки, стукотіння колії,
дощ погасив солому, що горіла, як маяк, розкладена на залізних прутах.
Вогонь зупинився у цій обвугленій клітці.
Його останній подих був десь о четвертій ранку, коли живі рідко думають про тих,
хто вже майже там.