Не опускай своїх вій, не проходь, як тінь евкаліпта,
Бо ще цвітуть нам на краю неба красолі,
Такі гарячі, як на тюдівських верхах.
Так із літом минає велике чуття,
Танцюючим кроком несе за собою
З бандурами свіжість і забуття.
А потім ніч затирає сильні пориви;
Лишає солодку втому й шепіт між листям
І єдину журбу : за хлібом ячмінним.
Та все ж таки не минай мене безмовно
І не проходь, як тінь евкаліпта,
Що лишає жагу на спраглих устах.