Бо порожній — і зміст, як устриця,
тихо щезне з круга прикмет.
Мідяним кільцем іскриться
дзвін без тіла, напружений в лет.
Між хрусткими бурульками світла
вітер — як скиби хліба,
хлібом неначе ціла гора накопичена,
і вино, і риба.
Небо — понуре, глухе, і низько
капає тінню на горб.
Чорні шматки повітря, як бджоли,
рвуть пряжу з кор.
Час виростає з мокрої глини,
твердне, як винний дзбан
висохли зорі — і води, і вина
витекли вглиб, крізь туман.
Він — чи не він це ? Чи прийде,
сповнить надією гріб,
стане прозора і крихка, як крига,
смерть на холодній горі ?
Ні — зник з водою, що скелі нівечить,
і нещадним вогнем
в мить, що погляд поверне на вечір,
ми спалахнем.
І на камінні, де відгук джерелами,
бризне в засохлому дні,
проросте Великодньої книги
останній сніп.