Close
Олена Теліга

Подорожній

Ти — тiльки випадковий подорожнiй

На запашнiм, заквiтчанiм шляху.

Л.Могилянська

I

Вiдпочинеш i пiдеш знову.
Що ж, заходь до мойого дому,
Щоб вином моїм рубiновим
Затопити дорожню втому.

Гостре щастя, раптовним блиском
Мою душу до дна пропалить:
Не чужий ти, а свiй i близький,
Це ж на тебе я так чекала.

В день звичайний розквiтне свято,
Мов бузок запашний у сiчнi,
I кохання, легке й крилате,
Я запрагну змiнить у вiчнiсть.

Ти вiдходиш вже? Що ж, не плачу.
Не сумуй i ти, подорожнiй.
Хтось незнаний нам шлях призначив
I покинуть його не можна.

Бiль зламаю, а сльози витру.
В зимну нiч, на твої дороги
Тiльки смiх мiй весняним вiтром
Буде бiгти — тобi навздогiн.

II

Догоряє, попелiє дивне щастя…
Зажурився день — замрiяний i млистий,
А думки мої, надхненнi та квiтчастi,
Опадають вересневим, жовтим листям…

Ось пiшов собi звичайний подорожнiй.
Бiльш нiчого. Новiть плакати не смiю.
Тiльки в душу, безборонну i порожню,
Сум летить непереможним, чорним змiєм.

Прийдуть люди — не чужi, не випадковi, —
Буду жити i смiятися, як досi,
Хоч життя мого весняну, свiтлу повiнь
Надпила, у перший раз, — холодна осiнь.

III

Ох, чому ж це серце б’ється молотом,
А уста мої — розквiтла китиця?
I чому це полум’ям i золотом
Кожна рiч в моїй кiмнатi свiтиться?

Повернувся, хоч тебе й не кликала.
А слiдом весна моя заблукана.
I згоряють у вогнi великому
Всi закони, що були розлукою.

Знову осiнь утiкає злякано
Пiд травневою рясною зливою:
Перший раз сьогоднi я заплакала,
Не смiюся, бо така щаслива я.

Залишайся. Щастя вип’ю келихом,
Однаково, чи своє, чи вкрадене.
Буде шлях тобi без мене скелистим,
А життя моє без тебе — зрадою.

Close
Богдан Рубчак

Подорожній

В дорозі в настольне місто
з хребтами мостів ребрастих,
в місто безвісте, без вістер
у вітру гучних тавернах,
без цвинтарів, страшно вірних,
без фресок репаних страстей,
без плюшів, без жовтих люстер,
на крок від пропасті в нерість, —

спинюсь, до кореня зморений,
спочину, до крику чорний.

Віти твої захистять,
не впустять нахабність простору;
пальців росисте листя
остудить гарячку стегон,
запестить пустинний стогін
піснями, від раю простими;
на мить проказа остигне
ледь-ледь помітними стиґмами,—

і гість із дикого поля
засне у сірому погляді.

Close
Богдан Лепкий

Подорожній

Глухе, бездушне отупіння
Напало на землю. Квіти мруть,
Поля байдужно снігу ждуть,
А хмари висять, як каміння.

Часами вітер набіжить
І сірим туманом повіє.
Село в долині бовваніє
І п’яним сном дрімає-спить.

Погасло світло. Зачинились
Од зимна двері. Вірні пси
В солому з вухами зарились,
Лиш шум блукає по межі.

Лиш стежкою попід плотами
Йде голод — сіл щорічний гість.
Держить в руках мужицьку кість
І грізно зиркає очами.

1901