Більбао, Еспанія
23 серпня 1966
I
Ріг бика, немов блискавка, вдаряє твої груди
і розщеплює дерево твого серця.
Як страшне світло, твоя агонія білить лиця всіх матадорів.
Коли ти встаєш поволіше від диму,
кров звуглює твій шовковий одяг торера.
О, як ти дивуєшся своїй слабкості !
Я не бачу твоєї смерти,
тільки читаю про неї в газеті, яка має три дні або три століття,
та я, немов пророчиця минулого часу,
чую крик натовпу, як синій грім рога бика,
і бачу бика, що стоїть над тобою, неначе грозова хмара.
Моє серце стає тліти і чорніти,
і я дивуюся, що мені треба вмирати більше, ніж раз.
Встаєш поволіше від диму,
коли бик завмирає, як луна далекої бурі.
Рукою хочеш посадити зернину нового серця в твоїх грудях,
але знову падеш, поволіше, ніж кам’яніє ліс,
і матадори тебе винесуть із арени,
вже дорогоцінного, немов колоду раптом перетворену на опаль.
II
Якщо ми плачемо над славними,
як плакати над неславними ?
Бики вбили багато великих матадорів —
Пепе-Ільйо, Ель-Еспартеро, Хоселіто, Манолете —
але ти, Антоніо Рісо Пасторе,
не є матадором, тільки слугою матадора.
Ти не дістав шаблі, щоб убити бика, який тебе вбиває.
Не маєш грошей на сріблом гаптований одяг,
і так із твого дешевого чорного гаптування
прядеться жалобна вуаль твоєї жінки.
Як плакати над невідомими,
яких смерть не є мучеництвом Тамуза ?
Ми розуміємо смерть Бога,
та твоя смерть, Антоніо Рісо Пасторе,
є незбагненна, немов тріснення каменя.
Хоч я не розумію, я плачу.
Плаче голота, тримаючи в руках квитки на твою смерть.
Плачуть матадори, і їхні сльози падають,
немов розтоплене золото, на їхнє золоте гаптування.
І плачуть лікарі, слізьми гіркішими від йоду.
Тільки не плаче бик, бо він не вміє плакати —
він умирає з шаблею твого матадора в серці.
Четвертування його туші — твоя панахида.
Його чорна шкіра — твій катафальк.
О, Антоніо Рісо Пасторе, навіть бик є Тамуз !
III
Запізно я бачу яву в каплиці.
Холоднієш, білієш від простирала, неначе від попелу.
Довкола тебе росте гай свічок,
і полумені стирають твій профіль, неначе з камеї.
Ти є замолодий на розпач,
і заразом застарий на сни слави.
Твої очі, вже два агати, тримають у собі
скам’янілу пам’ять твоїх дітей.
У жовтім світлі плаваєш, неначе в янтарі,
і розтоплене золото матадорських сліз
капає на твоє лице і застигає у посмертну маску,
старшу від маски Агамемнона, але не призначену до музею.
Убиті королі воскреснуть, Артур прийде знову, і Озіріс, і Христос,
але ти, Антоніо Рісо Пасторе, не маєш королеви,
тільки жінку в Мадріді, яка нічого не знає про чари.
І я приходжу до каплиці запізно.
— Моя свічка вже алябастер, вже статуя,
вже рінь, вже поле, вже тополя.
IV
Виїжджаєш із Більбао в авті, немов чорний алмаз, немов ебон,
в авті, кращім від того, яке тебе привезло до Більбао.
Тепер вони замовляють тобі пишність, яку відмовляли в житті.
Ти, що знаєш так багато про довгі подорожі по Еспанії,
є байдужий до останньої.
В Мадріді чекає на тебе труна з рогами, чорніша від бика,
в Мадріді чекає кладовище, безжалісніше від голоти,
в Мадріді чекає могила, менша від твоєї платні.
Антоніо, тебе минають тополі,
і їхні золоті листки падають поволі,
бо дерево твоїх жил уже голе.
Твоя кров засіяла поле твоєі Кастілії,
та сходять не пшениця, а маки, які обминають женці.
Міста й села тебе минають, як плакальники,
міста й села, де ти колись бився з биками,
і в них чоловіки голосять : “Антоніо Рісо Пасторе !”,
та ти байдужий до останньої хвали.
Приїжджаєш в Мадрід, де тобі треба робити останній виступ,
і твої діти і жінка голосять : “Антоніо Рісо Пасторе !”,
та ти байдужий до останнього привітання.
О, така є байдужість смерти,
що вона видержить обійми жінок і поцілунки дітей !
Так мертве дерево видержує весну.
І далі голосіння в телевізії : “Антоніо ! Антоніо ! Антоніо !”,
та ти байдужий, байдужий в останній тиші —
у стовбурі твоїх грудей джмелі роблять вулик,
прилітають із поля Кастілії з маковим нектаром,
і в твоїм серці ховають чорний мед.
V
Ріг, немов корінь, розщеплює камінь твого серця,
та голота вже тебе забуває,
і я тебе забуваю теж,
бо мені ще треба перенести тисячі смертей.
Я плачу якнайкраще,
але все горе — автопортрет на камеї.
Вибач моє себелюбство.
Твоя смерть, колись амбра і аміяк,
тепер є осінніми айстрами в городах Кастілії.
Голубіє твоя смерть,
і жовті тополі вже не плачуть, тільки випускають листки.
Та як співати про тебе, коли ти не є Манолете ?
Твоя слава є народна пісня, ніколи не співана.
Ти хотів бути матадором,
але тобі бракувало майстерности і щастя.
Як співати, що рожева пелерина цвіла в твоїх руках ?
Як співати, про твою фантастичну золоту фігуру серед арени ?
Про твою хоробрість перед чорною брамою рогів ?
Такі пісні лишаються для матадорів,
що понесуть твою труну.
VI
Я не знаю, чи будемо жити після смерти.
Може, коли затрубить ангел страшного суду,
ти, який стільки разів чув сурму серед арени,
яка сповіщає вхід бика,
ти встанеш відразу, кажучи :
“Це я, Антоніо Рісо Пастор,
з моїм чорно-гаптованим одягом,
з серцем відкритим, немов сьома печать”.
Ти зійдеш, як пшениця,
твої діти вийдуть із каменя янтарю,
і якщо євангелія каже правду,
що смиренні дістануть у спадщину світ,
тоді, може, із сердець нас усіх
виросте золоте дерево радости.
Та я ще не знаю про такі речі,
лиш тим часом напишу епітафію :
“Тут лежить Антоніо Рісо Пастор,
що обернувся в шрам, вугіль, рінь.
Часами встромив бандерільї в карк бика з певною сміливістю.
Всі кажуть, що він був добрий друг.
Хай спить без леґенди”.