Close
Женя Васильківська

Пісня («На розколотих вістрях…»)

На розколотих вістрях
я поставила б високі могили,
боронила би сонце
від мрійливої тіні, що плаче,
перекинула б градом
недопите перепелом жито,
розмела б над садами
білу мряку, що затьмарює зелень.
На поляні, де хмара
загорнула дорогу в узлісся,
запалила б ліхтарні
із дебелих стеблин дивини —
і шуміли б струмками
переламані променем весни,
відпливаючи в море,
до безсніжного краю медузи.
І на гілках, де тиша
білим цвітом зашерхла, як іній,
спрямувала би подув
в неймовірну блакитну пустелю —
хай снують понад чолами
дощові, розкуйовджені хмари —
краще в небі розбитись,
як ходити безводними межами.
Краще в темній криниці
на розбитому році стояти,
підіймаючи погляд
до болючого перстеня світла,
як над теплими чашами,
притулившись душею, лежати,
чи тремтіти галузкою
на замерзлому дереві тиші.