Я стою. П’яним трепетом падає вітер.
В мушлях, теплих від півдня, росте відспів дня.
В сивині, що на обрії морщить повітря,
білим криком застиг вечоріючий птах.
У зелені глибини, де слід — павуками,
я затоплюсь камінно, щоб лиш припливу шум,
пробиваючи тишу загуслого простору,
колихався, мов привид, над світом німим.
І щоб всесвіт медузи і стежка акули
в моїх жилах дзюрчали стрімкою рікою,
щоб спускало до мене солоне волосся
мертве сонце, що з тіней стікає.
І я витешу ніч з підводного каменя,
гострим берегом скелі проб’ю греблі хвиль.
Рівномірно хитатиме відгомін відпливу
мій тяжкий, затоплений дзвін.