Я брела б по стернинах,
по незайманих межах,
і ловила б проміння
на дротах загорож.
І чорніло би світло
на колючках залізних,
наче ягоди осени,
що постигли на вітрі.
А мій усміх,
заплутаний в бабине літо,
між гілками тернини
повис би мережкою.
І гнучкою березою,
стрункою тополею,
я втопилася б у синяві
осіннього плеса.

Дихання осені я чую в кожнім шумі,
Стрічаю запит скрізь: «Де щастя молоде?»
І чую, як в сльозах по стежці у задумі
Незримий хтось іде…
Химерні спогади, і скарги, і зітхання
Мене обхоплюють, затемнюють спокій,
І в далеч аж до хмар летять мої вагання
В непевності тяжкій….
Чи справді варто жить, боротись і сміятись,
Щоб подув холоду надії всі убив,
Щоб морем сліз колись по світу розіллятись
Над тим, що дух любив?..
Зайнявся полум’ям край неба сумовитий,
І ніч безрадісна на обрії зійшла…
Здається, дух життя, раніше гордовитий,
Схилила сила зла…
Чи варто ж жить було, щоб бачить ночі стрічу?
Чи варт боротися, щоб темряви діждать?
Чи стрінем сонце ми колись за тою ніччю,
Щоб жити, а не спать?!..

1910