Єдина, схилімся під стебла далій,
Щоб темна бронза твого волосся
Відрізнялася від рослинної зелені,
Щоб наші сльози злилися з їхніми, несолоними,
Щоб усе сповнилося, як останнє дрижання струни.
Вогненним листком виноградника
Впаду на твої вуста — пелюстки герані, розхилені вітром,
І вип’ю з них земну тяжінь своїм пісням,
Що дико блукають птахами бездомними простору.
Залиши знову пливучий час, хай спочине в округлості вечора,
В чашах лілей задумливих,
Бо тільки обранці творять в коханні правдиве, єдина.
— О, фіолетні смеркання над морем без тебе,
О, дикий клич мев, що роздер мою душу !
Вагітніє небо погідне, і сипляться зорі,
Непорушені горем, що забрало мій спів.
Скрипить бамбуковий гай, як раніше,
По звичаю давнім гойдаються орхідеї,
І світло злегка хвилюється в водах, як стьожка
З пряжі веселки.
Тільки в піску вологім застиг наш слід
Із давніх-давен, ще як цей берег був наш.
Ще й досі сюди хвилі приносять
Мушлі рожеві — чутливі вуха,
Що слухали мої пісні.
На суші горить анемона в рубцях червоних;
Завтра вона помре під байдужістю сонця …
Одна-однісінька хвиля повернула б її до життя,
Але ця хвиля буде собі плюскотіти
На віддалі кроку дитини,
Холодна, ритмічна, прозора …
Як розбудити чуття цій природі,
Зануреній тільки у власну красу ?
Єдина, як відшукати все те, що минуло ?
Чи впізнаєш той крик, що був моїм співом ?
Я біггиму навмання, ловлячи білу твою одежу,
Хоч би то були тільки білі вітрила, що лопочуть на вітрі,
Буду кричати в роз’юшене море твоє ім’я,
Хай регочуться хвилі !
Може, вранці рибалки, витягаючи сіті,
Знайдуть напівзариту в пісок сопілку Орфея,
І заграє по мені наймолодший.