Мій дідусь був мисливець в десятку колін,
Що уранці з рушницею йшов у ліси.
Він носив у кишéнях пирій та полин,
За плечима ж ― осінні світанки носив.
Він мав руки загрублі, як сіра кора,
Він мав сиве волосся, як небо зими,
Він ходив на оленя, ондатру, бобра,
І за ним, ніби паства, тинялися ми.
Він навчав нас мовчати і слухати ліс,
Відрізняти лихий та хороший порив,
І давати належне дарункам землі,
Поважаючи звіра якого ти вбив.
Він навчав відганяти непрохані сни,
І коли вся родина збиралась за стіл,
То рушниця дивилась на нас зі стіни,
Ніби мудра богиня суворих часів.
Ми з братами росли. Рід розцвів, та не вчах,
І коли утринадцяте грала весна,
Наш дідусь, не ховаючи гордість в очах,
Дав нам власні рушниці, як клановий знак.
Ліс ростив і кормив нас, і ще не було
Більш правдивого храму у смертних істот,
Бо у кроках оленя, скрипінні гілок
І пташиному співі ховався Господь.
І коли я, стискаючи зброю в руці,
Зазирав у холодне обличчя зимі ―
То молитва була у чеканні на ціль,
А у кожному пострілі ― слово “Амінь”
…Мій дідусь відійшов у країну лісів,
коли плечі йому опустили роки́.
Він не бачив ― і я про це Бога просив ―
Як за нами прийшло покоління слабких.
І сьогодні, коли мої внуки й сини
Забиваються в дім, як негода іде,
То рушниця з пітьми позирає на них,
Як забута богиня суворих людей.