Close
Остап Сливинський

Небо над Берліном

До мене стукає серце, так ніби я ще нічого не знаю.

Був короткий дзвінок, а потім години чекання на пристані,
біля приватних катерів, там, де закінчувалося Ванзеє
і починалося щось інше — протока? У якій вода пахла зеленим чаєм,
підсвітлена зсередини цілим міністерством субмарин.
І я ходив по набережній, двоє росіян закидали вудки, хоча
що вони хотіли впіймати о такій порі? Голоси, шпигунські мушлі, які
задокументували 1942-й, 44-й, переговори неба й води на коротких хвилях?
Тоді ще не повірив би, що не дочекаюся.

Нема суті справи. Витекла, як розбите око.
У мене лише одне бажання, та й те навряд чи здійсненне:
хай смерть, ніби прикордонна вежа, надсилає принаймні три попередження.