любов не має межі. та я запевняю: люблю тебе більше.
не маю чим довести, крім як словом та вмінням читати небесну карту:
вайлуватий вересень айстри скляні розвішує
замість зірок, яким немає чого осявати.
що я можу тобі віддати? красиве та справжнє сліпе ніщо,
котре я привезла з собою, як скарб, у старій валізі.
ти дивишся у вікно, а на небесний шовк
викочується годинник зі зламаним механізмом:
щосуботи опівночі тут спочатку гримить, а згодом дощ уперіщує,
аж здається, що це востаннє, що ненадовго.
ти приходиш до мене й одразу перетворюєшся на вірш,
тому що битому – бите, богу – богове,
та лише поету – слова, наче стиглі яблука в емальованій мисці,
і знання: як надкусиш бодай одне – то примножиш відчай.
що таке любити? – запитуєш.
любити тебе – це завмирати, коли білоокий місяць
твій пташиний профіль підсвічує