Місяць засвічує небо так, що зірок не видно,
як софіти сліплять очі на сцені.
А я одна-однісінька стою перед пітьмою зали,
ніби оголена, бо вже нічого приховати.
І перевіряю кожне слово на міцність,
і виважую кожен рух на правдивість,
і боюся збрехати собі, здатися штучною,
тобто здатись в полон хижим думкам
на війні, яку не обирала, але мушу з нею боротися тут.
Голос дрижить — значить у грудях шкребеться чуття,
якому немає назви,
чи її не встигли придумати,
бо почалась війна.
А чи війна закінчувалась?
Скільки у неї облич і фронтів.
Скільки мук і жаги до життя.
Скільки помітної краси у буденності.
Скільки смертей і прозрінь.
Скільки невинних душ народиться
у світі, де змішалися горе і радість,
де чорне і біле — тільки на передовій.
Далі стою перед публікою і думаю:
там щодня і щоночі затуляють
міцними тілами нашу свічечку «ї».
І помирають за те, щоб ми вбереглись,
щоб обрали надію серед хаосу,
щоб я сказала нарешті те, що хочу,
а не від мене хочуть почути.
Бути тут і не боятися, що може не стати завтра.
Тож поки мій вогонь не згас,
простягни мені руку
і передай його далі.