Куди жене тебе воля, нестримний мужу ?
В твоїм волоссі клубляться дикі вихри,
Негода карбує твоє обличчя, як скелі,
Твої очі палають, як ватри на полонинах.

Візьми мене із собою, як жасмин на кресаню,
Візьми мене, як синій місяць над свою щоглу.
Я — кущ бузини, що заслонить твою шинелю,
Я — глиняний кухоль для твоїх твердих уст.

Зостанься, зостанься, химерна дитино,
Я — не казковий лицар, не корсар;
Усі мої скарби — розбита рушниця, корабель, що тоне,
І ах ! Ще окрушина сонця, що смеркає.

Вже ранок сонце викотив з колиби
І точить дзвінко небом синьооким,
Гей вітер з гір біжить, бринять потоки
І піною змивають скельні скиби.

Верхи зарожевіли, загоріли
І крила хмар, і небосхил, як ватра.
Готуйтесь в путь, звивайте сірі шатра,
Хай дятлі числять кроки хлопцям смілим !

Кусень хліба, молоко в торбині,
Босі ніжки, збиті до крові,—
Гонить хлопчик гуси по стежині,
Прутиком похвиськує в траві.
І звертають хлопцеві з дороги,
Кидають привітно на ходу:
«Ти куди, козаче кривоногий,
Може вже шукаєш молоду?»
Тільки він всміхається солідно
Та з-під лоба гляне мимохідь,
І йому ні трохи не обідно,
Що його не хочуть розуміть.
Бо ж ніхто не знає, що хлопчина
Всі шляхи, де йшли мандрівники,
Буде знати, як оцю стежину,
Що веде від хати до ріки.

1961