Коли небо стане тріщиною між душею й тілом.
а хмари на даху міста, роздерши нутрощі
об шпилі брехні, тріснуть миттєво і несподівано,
як надуті бальони в руці дитини із пальцями,
мов голки, тоді він, знявши оболонку з очей, лицем
припаде до землі, порине устами в чорне тіло
збезчещеної коханки й співатиме про невинність.
Коли б хоч умів назвати по імені всі дороги
на її обличчі — легше було б осеніти,
легше було б брести крізь пожовклі кості забутої
історії, — легше розчинити думку в її крові.
Він дивиться й бачить — з очей стікають спомини,
йому слизько, наче б хробаки пили шкіру, здається,
вже сам стає пожовклою кісткою в горлі коханки.
Як вона стане тріщиною між тілом і душею
й чорна лява заллє останні щілини буття,
любов стане зсохлим листком, порожнім словом на гілці
часу, а він вибляклими буквами на списку в клерка,
якому місяць випив очі й залишив білу
палицю, — дорога далека, списки довгі, і тільки
земля спроможна свідчити про зачаття і кончину.