Лякливе дівча
ховалась під стіл
від темряви і війни.
Ночі боялось дужче —
слово «війна» було в телевізорі.
Отже, несправжнє.
— Вона ніколи не прийде, —
казала мама,
нависаючи над столом
переговорів.
Бабця зітхала:
— Прокляті чорти червоною зіркою
закатували прадіда,
бо любив Україну.
Серпом відрізали пуповину,
вдарили молотом по голові
і відвезли всю сім’ю до Сибіру —
рідня ж Україну любила.
Ніколи не повториться знову —
вірило в диво лякливе дівча.
На те вони й страхи,
щоб стати кошмарами.
На те вони й кошмари,
щоб стати реальністю.
Чекаю, коли
знеструмлене тіло міста
приєднають до апарату
штучного дихання.
Дихаю
холодом до кісток.
Задивлюся на зорі —
такі ж, як вдома у горах.
Оце й уся втіха.
Мама вчила:
— Перед страхом
треба широко
розплющити очі.
Нині я не боюся пітьми.
Темрява — найвірніша подруга.
У темряві боги зачали світ.
З темряви народилась людина.
Нині тільки одного боюсь:
після кожного вибуху,
після кожної вирви в асфальті,
в саду, в окопі, в піску.
Після мільйонної смерті своїх
і запаху смалених шин.
Після тремору рук, землі, шибок,
стін, стелі, підлоги.
Хоч я тобі, боже, не вірю,
але не дай нам забути.
Не дай нам знову забути.
Ніколи.
Знову.