Коли він розітне ходою зимовий ранок,
що залишиться, щоб тримати тебе при тямі?
Теплий тіла відбиток, пам’яті птах поранений,
розгалуження голосу, що у стіни вростає.
Як він голиться, як згрібає ключі у жменю,
як торкається скроні, немовби приціл наводить,
як розчісує пальцями коси твої розметані,
як стискає плече, наче більш не буде нагоди
залишитись віч-на-віч для обміну тілом і світлом,
захлинутися, щоб не порожньо, щоб не страшно.
Як наказує не забувати про хліб і молитву,
хоч і знає, що друге живитиме значно краще.
Коло спільності розсипається на фрагменти,
стільки в просторі слів, та всіх до смішного мало.
Що за прикрість, коли всі вибілені знамена,
та можливості здатися не було і немає.
Не вслухайся у постріли кроків його на сходах,
не гойдай, не тули до грудей всеохопну пустку.
Тільки подумки з ним долай усі перешкоди,
тільки пошепки вкотре повторюй,
що не відпустиш.
2014