Він тут похований,
під пам’ятником з ґраніту біля берези.
Так, він був великий пан.
Я не пам’ятаю, коли він помер,
але мені казали, що всі плакали.
З кладовища видно тополі біля ріки,
в якій його христили.
Видно гори, де він навчився спокуси,
видно дорогу, якою він їздив конем у село,
і видно сад на далекім горбі,
де його серце розкололося, неначе яблуко, збите вітром.
Кожної весни ми приходимо з цвітами :
фіолетовим бузком, білими гвоздиками.
Ми вічности не боїмося.

(“Нові поезії”, ч. 7, 1965)

Місце, де викують тобі нагробок зі срібла, затопленого в паперових грошах, немов у воді.

Де ти лежатимеш побіч чоловіка під кам’яною ковдрою, який складається з годинника з золота, червоного, як кров, вазонка, з якого виростає кислий, зелений дим, що спливає додолу, і кашлю біля білого й великого, немов гора, вікна.

Де за огорожею із запаху розтертого листя, на дорозі, покритій світлом, наче пилом, стоять коні, думки яких виступають на їхній шкірі замість поту.

До якого дорога веде повз розмову з двома дівчатами, якої звук становить її зміст, і повз уста твоєї учительки, важкі від простору кімнат її хати і тіней саду, де вона гуляє зі своєю дорослою дочкою і її нареченим.

Звідки видно подорож за обороти коліс і сльози, немов за гори; двоє погоничів, у яких лише одна спина, яку вони ділять, як свиту; рудого чоловіка, шкіра на обличчі якого, як зуби, зроблена зі золота; і високого, з лобом розлитим, як калюжа молока, який замість слів, вимовляє куски черствого хліба і злобне сичання своєї жінки.