Давно було. Дітей маленьких двоє,
Побравшися за руки, по квітчастих
Лугах підгірських, стежкою вузькою
Поперек нив, в жарку літнюю днину
Ішли з села.
Старшенький хлопчик був –
Біловолосий, з синіми очима,
З конем вербовим у руці. У нього
За пазухою добрий кусень хліба
І квітка на кайстровім капелюсі.
А дівчинка вела його за руку,
Хоч менша. Наче терен, оченята,
Мов вуглики, жарілися і живо
Все бігали кругом. Мов миший хвіст,
Косичка ззаду висіла, а в ній
Червона стрічка вплетена була.
В маленькій запасчині підіп’ятій
Знать кілька бульб печених, а стручки
Зеленого гороху визирали
З-за пазухи.
Нерадо якось хлопчик
Ішов і боязливо озирався,
А дівчинка невпинно щебетала,
Додаючи товаришу відваги.
– Встидайся, фе! Такий великий виріс,
А плакать хоче! Хлопець, а боїться!
Чого боятись тут? Сли я ти кажу,
То мусить бути правда. Вже мої
Бабуня не такі, щоби брехали!
А ти диви, хіба то так далеко?
На сей горбок, а відтам Діл близенько,
А там Ділом угору та все вгору,
Аж на сам верх! Та й годі! Там спочинем –
А може, ні, чого ще спочивати,
Коли вже відтам близько!.. Крикнем: У! –
Та й просто враз побіжимо до тих
Стовпів залізних, що підперли небо.
А там сховаємось за стовп і тихо-
Тихенько аж до вечора пробудем.
А ти щоби не смів мені і писнуть,
Не то що плакать! Чуєш? А то я
Тобі задам! А як настане вечір
І сонечко прийде додому на ніч,
Застукає до брами – то ми тихо-
Тихесенько прокрадемось за ним.
А знаєш, що бабуся говорили?
У нього є донька така хороша,
Що просто страх. Вона-то відчиняє
Щовечір браму батькові й щорана.
А вже дітей вона так дуже любить,
Що просто страх. А сонце не пускає
Дітей до неї, щоб із ними разом
У світ не втікла. Але ми тихенько
Прокрадемось, та й шусть! і вхопимось
Її за руки, то вже сонце нам
Ніщо не зробить. Тільки ти не бійсь
І плакати не смій! Таж то так близько,
І на дорогу маємо досить,
А та нам панна надає багато
Всього, о що лиш будемо просити.
Ану, о що би ти просив?
Поглянув
На неї хлопець, палець впхав до уст
Та й каже: – Мозе б, ліпсого коня?
– Ха-ха-ха-ха! – дівча зареготалось.
– Ну, сцо з, то, мозе, капелюх новий?
– Проси, що хочеш, а я знаю, знаю,
Що я просити буду!
– Сцо таке?
– Ага, не скажу!
– Ну, скази, а то
Заплацу!
– Овва, плач, то я сама
Піду і не візьму тебе з собою.
– Ну, а цому з не сказес?
– Знаєш, ти
Дурний! Мені бабуся говорили,
Що в неї яблучка є золоті.
Кому вона те яблучко дарує,
То той весь вік щасливий, і здоров,
І гарний-гарний буде всім на диво.
Але ті яблучка лиш для дівчат.
– Я хоцу яблуцка! – заплакав хлопець.
– Не плач, дурний, лиш не забудь просити, –
Я вставлюсь вже, щоб і тобі дала.
А як по яблучку такім дістанем,
То вернемо додому і нікому
Не скажемо. Не скажеш?
– Ні, не сказу.
– Ну, пам’ятай! А скажеш – відберуть.
Чи так?
– А так, – рік хлопець. І пішли.
Пройшло чимало літ від того дня.
Далеко над сподівання дітей
Тяжкою вийшла й довгою дорога
До сонячних палат. І трави, й ниви,
І небо, й сонце – все, усе змінилось
У хлопчика в очах. Лиш не змінилась
Подруга та, провідниця його.
Щебетання її, веселе, любе,
І усміх, і надія невгасима –
Се та жива струя, що в’яже в серці
День нинішній з вчорашнім і грядущим.
І ціль їх не змінилась за той час,
Лиш виросла, розвилась, роз’яснилась.
І ось великим шляхом многолюдним
Посеред тиску, свару й товкітні
Ідуть вони, ховаючи у грудях
Дитячі серця, як найкращий скарб.
Минає їх гордий, надутий дурень –
І розсмієсь; мина пишний вельможа –
То і не гляне; зустріне мужик –
То в спрагу дасть погожої води
Напитися, і стежечку покаже,
І підночує, в сльоту захистить.
Вони ж, побравшися за руки, тихо
І радісно, без огляду й тривоги,
Ідуть навстрічу сонцю золотому.
1886
Dawno to by?o. Dwoje ma?ych dzieci,
Pobrawszy si? za r?ce, po kwiecistych
Podg?rskich ??kach, w poprzek niw, po w?skiej
?cie?ynie polnej, w letni dzie? gor?cy –
Sz?o ze wsi.
Starszy z dwojga ch?opczyk by?
Z oczyma niebieskimi, bia?ow?osy,
Z wierzbowym koniem w r?ku. Za pazuch?
K?s chleba spory mia? i dwie stokrotki
Zatkni?te na pil?niowym kapeluszu.
Dziewczyna prowadzi?a go za r?k?,
Cho? mniejsza. Oczka niby dwie tarniny,
Jak dwa w?gliki roz?arzone, ?ywo
Biega?y wko?o. Jak ogonek mysi
Wisia?a z ty?u kosa, a przy ko?cu
Czerwona wst??ka by?a w ni? wpleciona.
W ma?ej, popodpinanej zapaseczce
Nios?a kartofli upieczonych par?.
A str?czki grochu zielonego wida?
Z poza pazuchy.
Ch?opczyk jako? nierad
Kroczy? i wci?? ogl?da? si? nie?mia?o;
Dziewczynka szczebiota?a bezustanku,
Towarzyszowi dodaj?c odwagi.
– Fe, wstyd? si?! Darmo? wyr?s? taki du?y,
A p?aka? chcesz! Oto mi ch?opiec, co si? boi,
A czego ba? si?? Ju? gdy ja ci m?wi?,
To musi to by? prawda! Ju? to moi
Babunia nie z tych, co to k?ama? lubi?.
Ty tylko spojrzyj, czy? to tak daleko?
Na ten pag?rek, stamt?d Dzia? ju? blisko,
A tam my Dzia?em w g?r?, ci?gle w g?r?,
A? na sam szczyt. I koniec. Tam spoczniemy;
A mo?e nie… co mamy tam spoczywa?,
Gdy stamt?d ju? tak blisko?… Krzykniem: U!
I pobiegniemy prosto razem do tych
?elaznych s?up?w, co podpar?y niebo.
A tam schowamy si? za s?up i cicho,
Cichutko przeczekamy do wieczora.
I ?eby? ty mi nie ?mia? ani pisn??,
Nie m?wi? – p?aka?! S?yszysz? Bo jak nie,
To ja ci dam! A jak nastanie wiecz?r,
S?oneczko przyjdzie na nocleg do domu,
Do bram zapuka, to my cichute?ko,
Ostro?niutenko podpe?zniemy za nim.
Bo wiesz ty, co babunia mi m?wili?
U niego jest c?reczka – taka ?liczna,
?e ci a? strach! I ona co wieczora
Odmyka ojcu bram? i co rana.
A dzieci lubi tak, ?e ci a? strach!
Lecz s?o?ce dzieci do niej nie dopuszcza,
By z nimi w ?wiat nie usz?a. Lecz my cicho
Tak podpe?zniemy – czmych! – i j? za r?ce
Chwycimy, to ju? s?o?ce wtenczas nic nam
Nie zrobi. Tylko ty mi si? nie l?kaj
I p?aka? nie ?miej! Przecie? to tak blisko,
J na drog? mamy dosy? z sob?.
A ta panienka da nam du?o, du?o
Wszystkiego, o co tylko poprosimy.
O coby? ty j? prosi??
Spojrza? na ni?
Ch?opczyna zwolna, palec w usta w?o?y?
I m?wi: – «Mozeby lepsego konia»?
– Cha, cha, cha, cha! – za?mia?a si? dziewczyna.
– No, c?z, to mozeby kapelus nowy?
– Pro? o co chcesz, a ju? wiem, wiem, wiem,
O co ja prosi? b?d?.
– C?z takiego?
– Aha, nie powiem!
– Powiedz, bo ja zaraz
Zap?ac?!
– Oho, p?acz! Ja sobie sama
P?jd? i ciebie nie zabior? z sob?.
– No a dlacegoz mi nie powie??
– Bo? ty
G?upi! Wiesz, co babunia powiadali?
S? u niej takie jab?uszka z?ociste.
Komu jab?uszko takie podaruje,
Ten ca?y wiek sw?j b?dzie zdr?w, szczes’liwy,
I pi?kny, ach! Na podziw wszystkim ludziom.
Lecz te jab?uszka tylko dla nas dziewcz?t.
– Ja chc? jab?uska!–zap?aka? ch?opczyna.
– Nie p?acz, g?uptasie! Tylko nie zapomnij
Prosi? j? ?adnie! A jak dostaniemy
Po takim jab?ku, to wr?cimy do dom,
I ani s??wka przed nikim! Nie powiesz?
– Nie powiem.
– No, pami?taj, bo jak powiesz,
To ci odbior?! Trzeba tak zachowa?,
By nie znale?li. Wiesz co, ty dasz mnie
I swoje, schowam je oboje razem,
Bo ty g?upiutki, u ciebie odbior?.
Czy tak? –
– A tak, – ch?opczyna rzek?. I poszli.
Od tego dnia min??o wiele lat
Daleko ponad spodziewanie dzieci
D?ug? i ci??k? pokaza?a si?
Ta podr?? do pa?acu s?onecznego.
Trawy, i niwy, i niebo, i s?o?ce –
Wszystko zmieni?o si? w oczach ch?opczyka.
Tylko niezmienn? pozosta?a jedna –
Ta jego towarzyszka, przewodnica.
Jej szczebiot ?ywy, mi?y i weso?y,
Jej u?miech, jej nadzieja niegasn?ca,
To ?ywa ni?, co wi??e w jego sercu
Dzisiejszy dzie? z wczorajszym i jutrzejszym.
Nie zmieni? si? i cel ich za ten czas,
Lecz wzr?s?, rozja?nia? i rozwin?? si?.
I oto wielkim i ludnym go?ci?cem,
?r?d zgie?ku, swar?w, poszturchiwa? t?umu
Id?, w swoich piersiach jako skarb najdro?szy
Chowaj? czyste serca swe dzieci?ce.
Gdy mija ich nad?ty, dumny g?upiec,
To si? roz?mieje; mija pan bogaty,
To i nie spojrzy; a gdy ch?opek spotka,
To poda im w spiekot? ?wie?ej wody,
Poka?e ?cie?k?, na nocleg zaprosi
I da przytu?ek w s?ot?, w czas burzliwy.
I oni, wzi?wszy si? za r?ce, cicho,
Rado?nie, bez zw?tpienia i bez trwogi
Id? – z?otemu s?o?cu na spotkanie.
Lw?w