Close
Патриція Килина

Якась Касида

I

Я повернулася до гір,
ніколи їх не залишаючи;
я залишила гори,
ніколи до них не повернувшися.
Гори — рожевий мур,
скелі — рожеві ворота.
В моїм місті тільки орли будували храми,
тільки ріки будували дороги,
тільки громовиці будували вежі.
Під кожний захід сонця,
моє місто згоряло, немов Троя,
та не згоріло —
бо моє місто є занове для прокльонів,
бо моя сім’я є занова для трагедії.
Моя мати — це камінь,
мій батько — це лишай,
моя спадщина — це землетрус.
Самітна, я сиджу під рожевим муром
і ні думаю, ні шаную, ні молю,
бо, народившися, не існую.

Раптом — хто це ?
Чужинець, чужіший від мене,
мандруючи через моє місто.
Він є темний дикун з чорними очима,
несучий золотий ніж
і, на руках, золоті наручники.
Перед його чорним поглядом,
храми перетворюються на гнізда,
і дороги на водоспади,
і вежі на бурі —
і гори й скелі згоріли,
не пожежею Трої
лише заходом сонця.
Та я, перед його чорним поглядом,
я, камінь, перетворилася на камінь,
і чула в собі химерний біль каменів,
які не знають, що вони камінні,
які не знають, що себе болять.
До темного дикуна я простягла руку
і спитала його : “Хто ви ?
Ви мій батько, мій син, мій бог.”

Але дикун, налякавшися,
утік геть з чорним блиском очей,
із дзеленканням золотих наручників.
Після того, я теж утікла з міста,
подорожжю, повільнішою від лишаю,
жалем, повільнішим від каменя —
я залишила моє місто,
я повернулася, залишаючи його,
повернулася до нього назавжди.

II

Щось під піском блищить,
я чую, як воно блищить,
немов жарина карбована,
немов полум’яна печатка,
немов картуш з литого золота —
щось блищить,
щось під піском блищить.

Я вигрібаю сірий пісок,
і лише пісок блищить;
я вигрібаю більше піску,
і лише моя тінь чорно світить.
Я вигрібаю і, раптом —
що це під моїми руками ?
Глиняна миска з червоними взорами !
Я її пізнаю : це моя миска;
і ніж, я його пізнаю теж,
хоч земля його погризла немов пес;
й інші речі, бліді від пилу,
я їх пізнаю, всіх.

Та, що це таке довге посеред них :
ця голова розбита, немов дзбан,
ця рука трохи піднесена
з чорними кривими наручниками —
це я в піску блищу,
це я в полум’янім пилу.
І, тримаючи ніж,
я дивлюся в далеку віддаль.
Ось там далеко, предалеко,
я бачу рожеві гори.

III

Десь вітер віє,
я не знаю де —
якщо б я знала, я пішла б туди,
до того горба, до тієї долини,
до тієї рівнини, де той вітер віє,
той хамсин, який тече,
як ріка висушена,
який тече, хоч висушений,
хоч давно висушений.
Десь далеко, в незнанім місці,
той хамсин відносить сірий пісок,
і мене немає там, щоб бачити,
як вітер відносить пісок.
Якщо б я була там,
я бачила б, як пісок лопоче,
висить, несеться, немов тонкий серпанок,
немов сизий серпанок, під яким
пустиня тремтить, немов дівчина.

Та якщо б я сама була тим хамсином,
якщо б я сама віяла по горбі,
по долині, по рівнині,
я б відвіялаl сизий пісок,
відвіяла б блискуче каміння,
відвіяла б темну рінь.
І поволі, із піску, із каміння, із ріні
піднялися б рожеві пальці,
поволі піднялися б руки, і стегна,
й груди, і лице, і ціле тіло :
жіноча постать з рожевого мармуру,
місцями чорна, але не знищена.
Нарешті вона б лежала голою
під серпанком вітру :
її тіло тепле, але спокійне,
її ніздрі крихкіші від скойок,
її пусті очі задивлені
в далеку віддаль неба.

І я б вічно відкривала її
з-під швидкого сизого піску,
і вічно дивиляся б
на її рожеву красу.