Довге копання в душевних покладах – добриво квітів зла.
Час закипає у мене в погляді, ніби густа смола.
Скоро достелиться ніч – і та́к мене виплюне знов у світ.
Морок по стелі повзе тентаклями і утікає від
Нитки розжарення, що розпорює чорний масний поділ…
Двері – межа, за якою – порожньо. Мій горизонт подій.
Жа́га одно́го в думках угашених, щоб відігнати сни –
Вийняти Бога із дна загашника і розмовляти з ним,
Стати рядками, в яких проносяться, ніби вогні світил:
Чорні вігвами і білі лотоси – двері в чужі світи.
І говорити, і в нього вчитися – хай же мене веде –
Що молитви́ – це нахабне чітерство. Принцип Його чудес:
Кожному – порівну.
Всі – однакові.
Долі усі – в димý.
Ось він говорить зі мною знаками….
Але тепер йому
Можна не вірити – зниклий безвісти, я тут лише один.
В кожному вимірі Мультивсесвіту я видихаю дим.