А із півночі, музо, холодні борвії доносяться,
Переповнені запахом гіперборейської осені,
Що усе ще тримається десь за хребтами й долинами,
Але ти не обманюй себе – вона скоро поглине нас.
Переломи епох, помережені сумом і віршами,
Наряду із вином – це манера боротися з відчаєм.
Ніж боятися, легше дивитись, як крутиться колесо,
Заплітаючи спиці доріг спорожнілого полісу.
Все розсипеться, музо, зробившись кістками і порохом.
За цінніші епохи й платити доводиться дорого.
Зостаються руїни і стяги, що вітер обшарпує,
А між тіл шарудять богомоли і бісяться гарпії.
Але це ще попереду, музо. Хоча уже боязно.
Тож не відай мені про бувалого мужа – та боги з ним! –
А скажи про людей і про все, що із ними не трапилось,
Як вони не жили під тиранами і під сатрапами,
Як вони не любили, не знали, не вміли, не вчилися,
Розкажи, що не сталось, у мить як епоха скінчилася.
…Захід ери – вогкий та понурий, мов зморений нежитем.
Все закінчиться, музо. І зникне за дальніми межами.
Але поки лишись. Не кидай наодинці із тишею.
Хай би хто з дев’яти не була ти, зостанься. Попишемо.
В цю годину негоже сидіти сумними й тверезими.
Переломи епох потребують вина.
І поезії.