1
Ще тільки шоста, а надворі вже панувало стільки світлистих королів! Моя Сатанко!
Світло ніби пробивало наскрізь простирадло, мені стало соромно, ненадовго,
там наче спали якісь водорості, під ковдрою було як усередині прозорого кита,
і повір, я побачив там центр землі, який крутився, ніби червона наклейка на платівці,
він смердів, як надпалена плівка, смердів рибою, котра не встигла вирватися з-під пекучої мантії —
знаю, ти вже не спала майже дві години і встигла зробити сніданок, який тепер стигнув на кухні,
і довго стояла біля мене, відчинила й зачинила вікно, і повернула дітям м’яч,
що випадково залетів на веранду, але ж ти бачила те саме? Як крізь гаряче повітря?
І почула той гамір глибин, задушливих і райдужних? Інакше чого
ми ніби затанцювали, зустрівшися поглядом — через мить, коли я остаточно прокинувся?
2
Вір мені, світелку.
Навіть коли —
коли з дна підходять тіні риб, іскристих у сонці — і я бачу їхній каламутніший
бік, плутаюся, палю наосліп — навіть тоді –
вір мені, світелку.
Зараз, коли, здається, цілий океан впав на маленьке місто,
шумлять дерева, перекачуючи прозору воду,
і ми наче бездомні, що впросилися переночувати в автоматичній пральні,
притихлі й щасливі серед повсюдного плюскотіння,
у танці на реї, у серці комети,
що повна старих імен і дат, раптово сплавлених в одне пекуче ядро,
розігнаних так, як лише ми можемо бігти у своїй любові.
Світелку, я не можу без твого дихання.