Дощ укриває наші тіла і, здавалося б, світ.
Буде народжена ніч — недарма горизонт кровить.
Буде знесене місто, стерте з поверхні землі.
Вітер здіймає пістряві обгортки — лушпиння слів.
Від поцілунку до безвісті залишається мить.
Ніч підкрадеться і забере все, що ти не віддав.
Квіти запаморочать, свіжі рани омиє вода.
Накриє вода з головою, і навіть в тиші на дні
будуть співати зіниці очей — комахи у бурштині,
будуть цвісти, як шалені, — і ми попливемо далі.
Кожне знамення — вагоме, кожен тривожний знак:
біле каміння берега, місяця жовтизна,
перший плач немовляти, звук бойової сурми,
шелест пташиних крил перед пострілом безпомильним.
Розпач, якого нам ще не довелося пізнати.
Диму нема без вогню; маяка підпалений гніт,
грім — чи тепло твого тіла — вибухне, як динаміт.
Випливе зграя рибин із самого гирла дощу,
найсрібніша тебе хвостом поплескає по плечу:
мить — твоя здобич єдина, скаже, лови цю мить.
2018